Пірикуляріоз

Ознаки пірикуляріозу проявляються на всіх надземних органах рослини: листках, піхвах листків, вузлах стебла та волотях. На листках з’являються плями веретеноподібної або ромбоподібної форми із сіро-білим центром і темно-коричневою облямівкою.

При сильному ураженні плями зливаються, спричиняючи передчасне всихання всієї листкової пластинки. Ураження вузлів стебла призводить до їх почорніння, розм'якшення тканин та часто до зламу стебла в місці ураження.

Найбільш небезпечним симптомом є пошкодження волоті, відоме як «білоколосиця». Гриб уражає основу волоті, що перекриває надходження поживних речовин, через що вона стає ламкою і набуває попелястого кольору.

Зерна на таких волотях або не утворюються зовсім, або виходять щуплими та низької якості. У вологу погоду на плямах з'являється оливково-сірий бархатистий наліт, що складається зі спороношення патогена.

Поле, уражене цією хворобою, виглядає нерівномірно: окремі ділянки виглядають пригніченими, пониклими та передчасно жовтіють на фоні здорових посівів.

Збудником захворювання є недосконалий гриб Pyricularia oryzae (синонім Magnaporthe oryzae), що належить до класу аскоміцетів. Це високоспеціалізований паразит, який спеціалізується переважно на посівах рису.

Гриб має септований міцелій, який проникає в тканини рослини, руйнуючи клітини та поглинаючи поживні речовини. Інфекція зберігається на рослинних рештках, у зараженому насінні та на диких злакових бур'янах.

Основним джерелом поширення є конідії, що утворюються на розгалужених конідієносцях, які виходять через продихи. Конідії мають грушоподібну форму, безбарвні, з двома перетинками.

Поширення спор відбувається за допомогою вітру, крапель дощу та зрошувальної води. Протягом вегетації гриб продукує декілька поколінь спор, що сприяє швидкому розвитку епіфітотій.

Висока генетична мінливість дозволяє збуднику швидко адаптуватися до нових сортів рису, долаючи їхню імунну стійкість завдяки появі нових фізіологічних рас.

Розвитку пірикуляріозу сприяють висока відносна вологість повітря (понад 90%) та помірно тепла температура в діапазоні +22...+28°C. Надмірна вологість разом із загущеними посівами створює ідеальне середовище для розвитку інфекції.

Часті тумани, рясні роси та дощова погода в критичні фази розвитку культури, такі як кущіння та викидання волоті, провокують масове ураження посівів. Дефіцит сонячного світла також знижує природний імунітет рослин.

Агротехнічні помилки, зокрема надмірне внесення азотних добрив, стимулюють надто швидкий вегетативний ріст. Надлишок азоту робить тканини рослин більш пухкими та вразливими для проникнення спор гриба.

Порушення режиму зрошення, наприклад, пересихання чеків, створює для рису стресові умови, що послаблює захисні механізми. Постійний застій води без циркуляції також сприяє накопиченню інфекційного фону в ґрунті.

Добові коливання температури сприяють конденсації вологи на листках, що значно полегшує проростання спор гриба та його подальше проникнення в тканини рослини.

Пірикуляріоз вважається найбільш руйнівною хворобою рису у світі, здатною знищити до 80% врожаю при сприятливих умовах. У роки епіфітотій втрати мають катастрофічні масштаби для рисосіяння.

Хвороба призводить до різкого зменшення площі фотосинтезу, що блокує накопичення вуглеводів у рослині. Це спричиняє затримку росту, в'янення та загибель окремих пагонів на ранніх етапах розвитку.

Пошкодження волоті спричиняє розвиток «пустоколосиці», через що зерно не наливається. Навіть якщо зерно сформувалося, воно стає щуплим, втрачає масу та значно погіршує вихід якісної крупи при переробці.

Заражене насіння втрачає схожість і стає носієм первинної інфекції для майбутнього врожаю, що ускладнює насінництво та потребує проведення додаткових дорогих заходів з дезінфекції.

На глобальному рівні економічні збитки від цієї хвороби оцінюються в мільярди доларів, що зумовлено постійною необхідністю у проведенні інтенсивних фунгіцидних обробок.

Основою захисту є впровадження у виробництво генетично стійких сортів. Використання якісного, сертифікованого та протруєного насіннєвого матеріалу мінімізує ризик занесення хвороби на нові площі.

Дотримання сівозміни та ретельне знищення рослинних решток шляхом глибокої оранки позбавляє гриб джерел зимівлі. Також важливо систематично знищувати бур'яни, які можуть бути резерваторами інфекції.

Збалансоване живлення рослин, особливо помірне використання азоту, значно підвищує резистентність рису. Внесення калійних добрив зміцнює клітинні стінки, роблячи їх стійкішими до проникнення грибниці.

Хімічний захист передбачає застосування фунгіцидів системної дії у критичні фази (початок виходу в трубку та цвітіння). Найефективнішими є препарати груп триазолів та стробілуринів.

Правильний водний режим, що забезпечує проточність води у чеках, запобігає застою вологи та перегріву ґрунту, створюючи умови, менш сприятливі для розвитку збудника хвороби.