Печериця городня, печериця двоспорова / Agaricus bisporus — вид грибів роду печериць. Шляпка 3-8 см в діаметрі, округла, з загнутим краєм і залишками часткового покривала на ньому у вигляді тонких лусочок, від майже білої до коричневої. Поверхня шляпки гладка, в середині часто глянцева або радіально-волокниста, може бути чешуйчатою. М'якоть щільна, соковита, на зламі рожевіє або червоніє. Молоді пластинки рожеві, зрілі — темно-коричневі, з фіолетовим відтінком. Ніжка 3-10 см заввишки, 3-4 см ширини, гладка, циліндрична, заповнена або майже порожня, з добре вираженим кільцем.
Печериці складають 75-80 % світового обсягу виробництва грибів. Їх культивують більш ніж у 70 країнах світу, головний виробник — США (близько 25 % світового виробництва). На другому місці — Франція (200 тис. тонн/рік), де печериці розводять вже кілька століть. Також, у великих масштабах печериці штучно культивуються в таких країнах, як Великобританія, Нідерланди, Польща, Південна Корея і Тайвань.
Приміщення для вирощування печериць бувають або побудовані, або пристосовані.
Знову зведені приміщення повинні забезпечувати хорошу циркуляцію повітря, можливість контролювати температуру і вологість повітря, бути здатними неодноразово переносити хімічну або термічну дезінфекцію, забезпечувати комфортні умови для проведення робіт. У Південно-Східній Азії відомі випадки побудови камер, які спалюються після одного циклу вирощування, з метою дезінфекції.
Як пристосовані приміщення для печериць використовують підвали, шахти, бомбосховища, клуні і т. п.
Історичні відомості про культивування печериць відомі з XVII століття. В Італії збирали з пасовищ дернину з грибницею і висаджували на грядки в добре удобрений ґрунт. Потім широке поширення отримав спосіб закритого вирощування, як приміщення використовувалися занедбані каменоломні, в яких цілий рік природно підтримувалися оптимальні температура і вологість. Культура печериць з Італії потрапила до сусідніх країн — Швейцарії та Франції, і до середини XVII століття вже була поширена під Парижем, про що є свідчення в «Посібнику з садівництва» 1652 року. У XVIII столітті культура поширилася й в інші країни Європи. У 1707 р. правила розведення печериць описав французький ботанік Ж. Турнефор, з 1754 р. відомі описи технології вирощування печериці в теплицях у Швеції. До кінця XIX ст. були написані вже обширні монографії про цей гриб.
В Росію печериця потрапила в середині XVIII ст., найімовірніше, вирощуванням тоді зайнялися окремі любителі. У 1780 р. в журналі «Економічний вісник» була надрукована стаття А. Т. Болотова «Дещо про печериці». У 20-ті роки XIX ст. з'явилася промислова культура, перші в Росії печеричниці були побудовані селянином Осиніним. Відомий городник-новатор Є. О. Грачов зайнявся розведенням печериць і з 1848 р. розробив власні прийоми розведення, які були опубліковані в 1860-1861 рр. у «Віснику Російського товариства садівництва». Методика Грачова, розроблена спеціально для російської півночі, може застосовуватися й зараз. [2].
У 1893-1894 рр. Пастерівський інститут розробив методи отримання стерильного міцелію печериці, і до 1924 р. більшість країн-виробників мали власні лабораторії з виробництва стерильного міцелію. Почали вести селекційну роботу, виведені чисті сорти міцелію. У 1970-х роках культивування печериці було відоме більш ніж у 30 країнах.
Спочатку довго вважали, що культурна печериця є різновидом печериці звичайної (Agaricus campestris), яка широко поширена в природі, але в 1906 р. були виявлені значні відмінності, і пізніше був описаний самостійний вид Agaricus bisporus. У природі цей вид не був відомий, і виникла думка, що новий вид виник у процесі культивування. Але в 1930-ті рр. були знайдені дикорослі печериці двоспорові. Поширення в культурі саме цього виду отримало наступне пояснення. Дикоросла грибниця, використовувана для вирощування, містила кілька близьких видів, що ростуть у схожих природних умовах. Крім печериці двоспорової, «на грядки» потрапляли й такі види, як печериця двокільцева і Agaricus subperonatus, але вони були поступово витіснені двоспоровою, оскільки значно гірше ростуть на компостованому гної.
Печериця вважається цінним їстівним грибом, використовується в свіжому вигляді, для смаження, варіння, консервування, приготування салатів, маринування.
Висушені гриби і порошок з них використовують для приготування пирогів, супів і т. д.
Вирощування в приміщеннях, у ящиках або поліетиленових мішках: на дно насипається шар 10-12 см землі, висипається міцелій, потім вкривається компостом не менше 20 см. У мішках, де з'явилися зачатки плодових тіл, робляться надрізи.
Печериці вирощують у приміщеннях при температурі 12-30С із застосуванням природної або примусової вентиляції.
Для посіву використовують готовий або заздалегідь приготований компост. Склад компосту: солома неперегнила суха — 12 кг, пташиний послід, кінський або коров'ячий гній (свіжий) — 8 кг. Час підготовки 22-26 днів. Ознакою готовності субстракту є зникнення запаху аміаку.
Беруть свіжий гній (краще кінський 7-15-ти денний), додають порізану солому (попередньо замочують її на 2-3 дні). Всі компоненти зволожують і складають у купу, ущільнюючи. На 4-5 день купу перекопують. Перекладку повторюють 5-6 разів, до тих пір, поки гній не стане м'яким, а солома прийме вигляд бурої легко розсипчастої маси.
Вологість готового компосту повинна становити 65-70 %, а ph 7,0-7,5. Компост можна готувати прискореним способом за 3-4 дні. Зволожену до 70 % суміш із соломи, пивної дробини, торфу, вапна (10:10:10:1) ретельно перемішують і пастеризують парою (темп. 60-65С). На наступний день температуру знижують до 53-55С, а на 3-4 день — до 22-25С. Потім приступають до посіву міцелію, перемішуючи його з компостом. Готову масу поміщають у контейнери (ящики, пластикові мішки) і ущільнюють. Весь період стежать за вологістю. Через кілька днів з'являться білі нитки, що пронизують субстрат. У цей момент необхідно вкрити субстрат ґрунтом, змішаним із торфом у відношенні 1:1, висотою 2,0 см.
Ящики або мішки тримають у темному місці, підтримуючи температуру повітря 18-20С, а компосту 25-27С. Приблизно через 20-30 днів з'являться перші гриби. У цей момент знижують температуру до 14-16С, сприятлива вологість повітря повинна бути не нижче 85 %. Плодоношення протікає хвилеподібно і триває протягом 6 тижнів.
Вирощування печериці городньої на присадибній ділянці: ґрунт площею 2,5 — 3 м2, розпушити, посіяти міцелій (в лунки на глибину 5-7 см і на відстані 15-18 см). Зверху розсипати компост заввишки 5-7 см. Поливати крапельним способом, температурний режим 16-29С. Плодоносити починає через 2-2,5 місяця. Після розростання міцелію (12-15 днів) вкрити городнім ґрунтом заввишки 2 см. Один раз на рік зверху на грибницю розсипають шар 1,5-2 см перегною або сухих рослинних залишків як добрив.
