Стеблова іржа

Збудником цієї хвороби є базидіальний гриб Puccinia graminis, що належить до ряду Іржастих грибів. Це вузькоспеціалізований паразит, який має складний життєвий цикл із зміною господарів.

Основним господарем для гриба є злакові культури, тоді як проміжним господарем виступає барбарис звичайний, де відбувається статевий процес розвитку патогена.

Міцелій гриба розвивається у міжклітинниках рослини, поглинаючи поживні речовини за допомогою спеціальних органів — гаусторій, які проникають усередину клітин.

Гриб характеризується високою мінливістю, утворюючи численні фізіологічні раси, що ускладнює селекцію стійких до іржі сортів сільськогосподарських культур.

Розмноження патогена відбувається спорами кількох типів, серед яких найважливішу роль у поширенні хвороби відіграють уредініоспори, що переносяться повітряними масами.

Стеблова іржа вражає майже всі основні зернові культури, зокрема пшеницю, жито, ячмінь та овес, а також дикорослі трави, що мешкають поруч із посівами.

Хвороба локалізується на стеблах та листових піхвах, значно рідше зустрічається на листкових пластинках або колоссі, викликаючи руйнування епідермальних тканин.

Внаслідок ураження рослини втрачають значну кількість вологи та поживних речовин, що призводить до порушення фізіологічних процесів фотосинтезу.

Масове ураження стебел спричиняє їх вилягання, оскільки тканини втрачають механічну міцність і стають крихкими під дією грибного міцелію.

Господарська шкодочинність полягає у суттєвому недоборі врожаю та погіршенні якості зерна, яке стає щуплим, з низькою енергією проростання.

Розвиток захворювання зазвичай спостерігається у другій половині вегетаційного періоду, починаючи з фаз виходу в трубку та цвітіння зернових.

Оптимальними умовами для активного розвитку гриба є тепла погода (температура +20...+25 °C) та наявність капельної вологи на поверхні рослин.

Часті роси та тумани значно прискорюють процес проростання спор та інфікування здорових тканин, сприяючи швидкому поширенню іржі по всьому полю.

Наприкінці сезону, в умовах підвищення температури та зниження вологості, гриб утворює теліоспори, які призначені для тривалого виживання у несприятливих умовах.

Епіфітотійний розвиток іржі часто пов'язаний із чергуванням вологих періодів, що забезпечує ідеальне середовище для розмноження уредініоспор.

На початку зараження на стеблах з'являються характерні іржаво-бурі порошачі пустули, які є скупченнями уредініоспор гриба, що проривають епідерміс.

У міру розвитку хвороби пустули можуть зливатися, утворюючи довгасті смуги, які часто оточені залишками розірваної шкірки рослини.

Ближче до збирання врожаю іржаво-коричневі пустули заміщуються чорними, які є теліоспорами, що свідчать про перехід гриба у фазу спокою.

На листках барбарису, як проміжного господаря, навесні можна помітити яскраво-жовті плями — еції, що є первинним джерелом інфекції для злаків.

Загальний стан рослин виглядає пригніченим, вони швидко втрачають тургор, передчасно жовтіють і засихають, не формуючи повноцінного колоса.

Найефективнішим методом боротьби є впровадження у виробництво сортів, які мають генетично обумовлену стійкість до актуальних рас збудника іржі.

Агротехнічні заходи включають просторову ізоляцію посівів зернових від насаджень барбарису для розриву життєвого циклу гриба.

Важливо своєчасно знищувати падалицю зернових культур, яка часто слугує «зеленим містком» для збереження інфекції від сезону до сезону.

Використання фунгіцидів під час вегетації дозволяє зупинити поширення патогена, особливо при виявленні перших ознак хвороби на посівах.

• Застосування фунгіцидів системної дії
• Використання стійких сортів і гібридів
• Просторова ізоляція від проміжних господарів
• Знищення злакових бур'янів та падалиці
• Дотримання сівозміни для розриву інфекційного циклу