Фізодерматоз люцерни

Фізодерматоз люцерни викликається грибковим патогеном Physoderma alfalfae (синонім Urophlyctis alfalfae), що належить до відділу Chytridiomycota. Це облігатний паразит, який поширюється за допомогою зооспор у вологому середовищі.

Збудник зберігається у ґрунті у вигляді спокою, стійких до несприятливих умов спор (спорангіїв). Ці структури здатні залишатися життєздатними протягом багатьох років, що ускладнює повну ліквідацію хвороби на полі.

Систематичне положення вказує на його приналежність до нижчих грибів, життєвий цикл яких тісно пов'язаний з водними режимами ґрунту. Розвиток інфекції стимулюється тривалими опадами та поганим дренажем.

Патоген є вузькоспеціалізованим паразитом, що вражає лише певні види люцерни. Його поширення часто пов'язане з перенесенням зараженого ґрунту сільськогосподарською технікою або поверхневими водами.

Основною стратегією виживання гриба є формування внутрішньотканинних наростів, де спори накопичуються у великій кількості, захищені від зовнішніх впливів.

Головною культурою, що потерпає від патогена, є люцерна посівна (Medicago sativa). Вражаються переважно коренева шийка та основи пагонів, що знаходяться близько до поверхні ґрунту.

Хвороба викликає утворення патологічних гіпертрофованих тканин — галів, які порушують нормальний рух поживних речовин. Це призводить до передчасного старіння та відмирання окремих стебел і всього куща.

На полях із високим ступенем зараження спостерігається значне зниження густоти стояння рослин. Урожайність зеленої маси падає, а якість сіна погіршується через затримку росту уражених рослин.

Тривале ураження плантації призводить до її швидкого випадіння, оскільки ослаблені хворобою кущі не здатні успішно перезимувати. Посіви люцерни, що мали б служити 5-7 років, часто випадають через 2-3 роки.

Крім прямої шкоди, хвороба відкриває «ворота» для вторинних інфекцій, які додатково руйнують кореневу систему рослини, прискорюючи її загибель.

Основними ознаками ураження є поява помітних наростів (галів) у нижній частині стебла та кореневої шийки. Ці нарости мають білуватий або сірий колір на ранніх стадіях, пізніше стають коричневими та зморшкуватими.

Уражені пагони виглядають деформованими, їх ріст сповільнюється. У суху погоду такі рослини швидко жовтіють і в'януть, оскільки пошкоджена судинна система не здатна забезпечити рослину вологою.

На розрізі гали мають пухку, неоднорідну структуру. Всередині цих утворень знаходяться тисячі мікроскопічних спор, які вивільняються у ґрунт після руйнування тканин гала.

Зовні уражена ділянка поля може виглядати як «плями» пригніченої, низькорослої люцерни. Рослини на таких плямах виглядають хворими навіть за оптимальних умов зволоження.

При систематичному обстеженні поля симптоми найкраще помітні наприкінці весни або на початку літа, коли умови для активного росту гриба є найбільш сприятливими.

Найефективнішим методом захисту є вирощування стійких сортів люцерни. Це дозволяє уникнути значних втрат навіть на полях із наявним інфекційним фоном.

Дотримання сівозміни є критичним заходом: повернення люцерни на поле слід планувати з інтервалом не менше 4-5 років, щоб популяція спор у ґрунті суттєво зменшилася.

Покращення дренажних властивостей ґрунту допоможе попередити розвиток патогена, оскільки він потребує великої кількості вільної вологи для проростання зооспор.

Слід уникати перезволоження посівів під час поливу. Сучасні системи зрошення повинні налаштовуватися так, щоб не створювати довготривалого застою води в зоні кореневої шийки.

• Використання оздоровленого насіннєвого матеріалу для посіву.
• Ретельна дезінфекція техніки, що працювала на заражених ділянках.
• Проведення оранки з оборотом пласта для глибокого загортання рослинних решток.