Магнапорте рисова

Магнапорте рисова (лат. Magnaporthe salvinii) — це сумчастий гриб із родини Magnaporthaceae. У своїй анаморфній стадії він відомий під назвою Sclerotium oryzae.

Цей вузькоспеціалізований фітопатоген вражає переважно посіви рису, викликаючи серйозні фізіологічні порушення у рослин через руйнування провідних тканин стебла.

Міцелій гриба активно розвивається всередині тканин, утворюючи згодом щільні чорні склероції. Наявність цих структур є головною ознакою, за якою спеціалісти ідентифікують даний вид патогену.

У польових умовах гриб виявляється за руйнуванням прикореневої частини стебла, яка стає крихкою та набуває темного забарвлення через накопичення грибної біомаси.

Вид належить до ґрунтових патогенів, що здатні тривалий час зберігати життєздатність у ґрунті завдяки стійким склероціям, які переносять несприятливі зимові умови.

Головним господарем для Magnaporthe salvinii є рис посівний (Oryza sativa). Хвороба, яку провокує гриб, класифікується як склероціальна гниль стебла.

Поразка культури призводить до порушення обміну речовин, що спричиняє вилягання посівів та суттєве зниження якості товарного зерна.

Гриб паразитує на нижніх вузлах стебла, поступово пересуваючись вище, що перекриває доступ поживних речовин до волоті рису, яка формується.

Наслідком зараження є формування порожніх або недорозвинених колосків, що знижує врожайність на 50% і більше залежно від ступеня ураження поля.

Окрім культурного рису, патоген може розвиватися на деяких видах бур'янів злакового типу, що ускладнює процес очищення рисових чеків від інфекційного фону.

Розвиток патогену активізується у фазу кущення рису, коли поєднання високої вологості ґрунту та теплих температур сприяє проростанню склероціїв у верхньому шарі ґрунту.

Пік поширення хвороби припадає на другу половину вегетації — етапи виходу в трубку та цвітіння, коли рослини найбільше потребують інтенсивного живлення.

Оптимальними умовами для розмноження гриба є температура повітря від 25 до 30 градусів за Цельсієм при постійному надмірному зволоженні рисових чеків.

Розповсюдження конідій відбувається з водою під час поливу, а також механічним шляхом, що забезпечує швидке інфікування значних площ посівів за короткий проміжок часу.

В кінці вегетаційного періоду гриб переходить у стан спокою, формуючи велику кількість склероціїв, які залишаються в ґрунті або на пожнивних залишках до наступного сезону.

Первинні ознаки з'являються на нижніх листкових піхвах у вигляді дрібних коричневих плям, які з часом збільшуються і стають чорними, охоплюючи тканини стебла.

Стебло стає дуже м'яким і крихким, що призводить до ламкості та загибелі всієї рослини на етапі дозрівання зерна.

При візуальному огляді на зламах стебел спостерігається чорний наліт, що складається з міцелію та дрібних чорних склероціїв, схожих на піщинки.

Посіви виглядають пригніченими, листя передчасно жовтіє та сохне, що часто сприймається як ознака дефіциту мікроелементів або порушення режиму зрошення.

У разі високої вологості на поверхні стебла може з'являтися ледь помітний сірий наліт, який є ознакою активного спороношення патогену в умовах мікроклімату посіву.

Основою захисту є суворе дотримання сівозмін, що включають культури, які не є сприйнятливими до даного патогену, та впровадження сидерації.

Важливим агротехнічним заходом є своєчасне скидання води з чеків у критичні періоди розвитку рису, що обмежує поширення гриба водою.

Після збирання врожаю необхідно забезпечити глибоку оранку або видалення пожнивних залишків, де накопичується основний запас інфекції у вигляді склероціїв.

Хімічний контроль передбачає використання фунгіцидів із груп триазолів та стробілуринів, які демонструють високу ефективність на початкових етапах розвитку інфекції.

Використання стійких сортів рису, які мають генетично обумовлену резистентність до даного виду гриба, є найбільш економічно обґрунтованим методом довготривалого захисту.