Погане управління земельними ресурсами посилює екологічні катастрофи в Індонезії, заявляють в UGM

Екологічні катастрофи, з якими стикається Індонезія, часто пов'язані не лише з екстремальними погодними умовами, а й значною мірою погіршуються неефективним управлінням земельними ресурсами. До такого висновку дійшли фахівці Університету Гаджа Мада (UGM). Професор Джунун Сартохаді, який очолює Центр вивчення управління земельними ресурсами UGM, наголосив, що влада та громадськість часто витрачають час на пошук винних, замість того щоб впроваджувати науково обґрунтовані заходи щодо запобігання збиткам.

За словами професора Сартохаді, екологічні зміни в країні зумовлені поєднанням геодинамічних чинників та кліматичних коливань. Хоча екстремальні погодні явища неминуче провокують природні лиха, тяжкість їхніх наслідків безпосередньо залежить від відповідальності під час планування розвитку територій. «Коли ми погано управляємо землею, помилки в одному місці можуть призводити до проблем в інших регіонах, багаторазово збільшуючи масштаб руйнувань», — пояснив експерт.

Для мінімізації екологічних ризиків вчений закликає дотримуватися принципу обережності при реалізації будь-яких інфраструктурних проектів. Проектування має враховувати природні умови конкретної місцевості, включаючи розташування об'єкта відносно водозбірних басейнів. Важливо розуміти, чи знаходиться територія у верхів'ях, середній чи нижній течії, щоб уникнути негативного впливу на екосистему.

Джунун Сартохаді також наполягає на відмові від традиційних методів картографування ґрунтів на користь сучасних геоінформаційних технологій. Інтеграція окремих просторових даних у єдину систему реального часу з використанням штучного інтелекту та машинного навчання дозволить створити комплексну базу даних, необхідну для грамотного управління ресурсами. Сучасні обчислення можуть перетворити розрізнені показники на чітку картину стану земельного фонду.

Як приклад стратегічного сектору, що потребує цифровізації, експерт наводить сільське господарство. Він зазначає, що поточні політики, засновані виключно на адміністративних межах, часто призводять до неефективного витрачання бюджетних коштів. Наприклад, розподіл субсидій на добрива без урахування реальних потреб ґрунтів у конкретних районах створює дисбаланс, через який одні зони страждають від нестачі, а інші отримують надлишкові ресурси, що перешкоджає повноцінному плануванню продуктивності.