Церкоспорельоз

Патоген належить до класу дейтероміцетів і характеризується здатністю тривалий час виживати в ґрунті на залишках стерні, що створює постійне джерело небезпеки.

Міцелій гриба активізується вже при температурі 0–5°C, тому первинне зараження озимих культур часто відбувається ще в осінній період під час сприятливих погодних умов.

Конідії збудника поширюються краплями дощу та при безпосередньому контакті здорових тканин з інфікованими рослинними рештками або сусідніми хворими рослинами.

Висока здатність патогена до виживання в різних температурних режимах робить його одним із найнебезпечніших збудників кореневих гнилей для озимої пшениці та ячменю.

Головним діагностичним ознакою є поява на стеблах біля самої поверхні ґрунту світлих плям овальної форми, які оточені темною облямівкою, що нагадують очі.

З часом центр плями стає світлим, а всередині нього часто можна помітити дрібні чорні крапки — спороношення гриба, що розвивається в уражених тканинах.

Важливим симптомом є деформація та ламкість стебел у місцях ураження, через що рослини передчасно вилягають, утворюючи нерівномірні осередки на полі.

При розрізі стебла всередині можна виявити грибний наліт або порожнечі, що свідчить про руйнування внутрішньої структури рослини через діяльність міцелію.

На ранніх етапах розвитку симптомів ураження може бути непомітним, проте подальший прогрес хвороби призводить до відмирання листків і висихання стебла.

Найкращими умовами для розвитку церкоспорельозу є затяжна волога осінь та прохолодна весна з частими опадами, що сприяють поширенню інфекції.

Температурний режим у межах 5–15°C є оптимальним для активного росту грибниці та утворення нових конідій на поверхні рослин.

Загущені посіви, де спостерігається постійна висока вологість повітря та погана вентиляція, значно прискорюють розвиток епіфітотійного процесу.

Висока кислотність ґрунту або відсутність сівозміни створюють сприятливе середовище для накопичення інфекційного навантаження в ґрунті.

Надмірне азотне живлення також сприяє формуванню більш сприйнятливих до хвороби тканин рослини, що полегшує проникнення патогена.

Головна небезпека церкоспорельозу полягає в перериванні руху води та поживних речовин від кореневої системи до колоса, що негативно позначається на врожайності.

Полеглі внаслідок ламкості стебла рослини втрачають здатність до нормального наливу зерна, що призводить до отримання щуплої та дрібної продукції.

Значні втрати врожаю виникають через неможливість повноцінного збору зерна при виляганні посівів, що суттєво здорожує процес збирання врожаю.

Навіть при помірному ураженні спостерігається зниження загальної маси зерна з колоса, що безпосередньо впливає на економічну ефективність господарства.

Рослини, ослаблені хворобою, частіше уражаються вторинними патогенами, що призводить до загального пригнічення посівів та деградації їх якісних показників.

Система захисту повинна базуватися на дотриманні сівозміни, що передбачає висів зернових після попередників, які не є господарями цього патогена.

Глибока оранка та ретельна заробка рослинних решток у ґрунт допомагають прискорити їх мінералізацію та зменшити рівень інфекції.

Застосування фунгіцидів під час виходу рослин у трубку дозволяє ефективно захистити прикореневу зону від зараження в критичні періоди розвитку.

Використання стійких сортів дозволяє знизити потребу в хімічних засобах захисту та мінімізувати ризики розвитку хвороби.

• Використання якісного посівного матеріалу.
• Уникнення надмірного внесення азотних добрив восени.
• Регулярний фітосанітарний моніторинг полів навесні.