Церкоспорельозна прикоренева гниль

Головною діагностичною ознакою є поява характерних овальних плям «очкового» типу на піхвах нижніх листків та на самому стеблі біля поверхні ґрунту.

У центрі таких плям часто утворюється світлий або білястий наліт, обмежений темною облямівкою, що візуально нагадує око, звідки й пішла назва хвороби.

У міру розвитку патогена тканини стебла руйнуються, що призводить до розм'якшення прикореневої зони та подальшого вилягання стебел у різні боки.

Уражені рослини часто утворюють «білоколосицю», оскільки порушується провідність судин і поживні речовини перестають надходити в колос.

При огляді внутрішніх тканин стебла в нижній його частині можна помітити сірий грибний наліт, що складається з міцелію та спор збудника.

Збудником хвороби є гриб Pseudocercosporella herpotrichoides (раніше відомий як Cercosporella herpotrichoides), який належить до класу несовершених грибів.

Патоген зберігається у ґрунті та на пожнивних рештках у вигляді грибниці, переносячи низькі температури та зимівлю в польових умовах.

Інфекція поширюється конідіями, які утворюються у вологу погоду і розносяться краплями дощу або вітром на сусідні рослини.

Гриб спеціалізується на ураженні основ стебел, проникаючи в тканини через піхви листків, що щільно прилягають до поверхні ґрунту.

Існує дві форми збудника, що розрізняються за патогенністю для різних культур — житня та пшенична, що важливо враховувати при виборі сівозміни.

Хвороба найактивніше розвивається в умовах прохолодної та вологої осені, а також затяжної ранньої весни.

Оптимальні температури для зараження лежать у діапазоні від +5 до +15 градусів Цельсія, що робить хворобу небезпечною саме для озимих посівів.

Висока вологість повітря та ґрунту в прикореневій зоні сприяє швидкому проростанню конідій і впровадженню міцелію в тканини рослин.

Часті дощі в період кущіння зернових культур створюють ідеальні умови для поширення інфекції від нижніх листків до основи стебла.

Надмірна густота посівів та наявність рослинних залишків на поверхні ґрунту різко підвищують ризик виникнення епіфітотії.

Основна шкода полягає у втраті врожайності через передчасне вилягання посівів, що вкрай ускладнює процес збирання.

Порушення провідної системи стебла призводить до того, що зерно в колосі стає щуплим, що значно знижує його масу та якість.

У роки з епіфітотійним розвитком хвороби втрати врожаю зернових культур можуть досягати 30-50 відсотків від потенційно можливого.

Уражені стебла стають більш вразливими для вторинних інфекцій, що додатково послаблює імунітет сільськогосподарських культур.

Пошкодження кореневої системи та стебла знижує зимостійкість озимих, що може призводити до зрідженості посівів навесні.

Ефективний захист починається з дотримання сівозміни, зокрема, виключення повернення зернових на поле раніше ніж через два-три роки.

Важливим агротехнічним прийомом є глибоке закладення пожнивних залишків у ґрунт, що обмежує розвиток і поширення інфекції.

Рекомендується використовувати стійкі до церкоспорельозної гнилі сорти зернових культур, оскільки це знижує потребу у фунгіцидних обробках.

Застосування фунгіцидів у період активного кущіння культури є найбільш економічно виправданим методом боротьби з хворобою.

Оптимізація норм висіву та застосування збалансованих добрив допомагають рослинам краще чинити опір зараженню патогеном.