Стеблова гниль рису

Перші прояви хвороби помітні у фазі кущіння. На нижніх листкових піхвах з'являються характерні темні плями, що поступово збільшуються в розмірах.

Стебло в місці ураження розм'якшується, стає крихким, усередині утворюються чорні склероції, які чітко помітні при розрізі ураженої тканини.

Рослини, уражені хворобою, втрачають вертикальну стійкість і починають вилягати навіть за слабкого вітру, що є важливим діагностичним показником.

Метелка таких рослин виглядає недорозвиненою, зерно часто залишається порожнім або недоформованим, а сама метелка набуває білястого відтінку.

При високій вологості на стеблах можна помітити сіруватий наліт міцелію, який з часом трансформується у щільні чорні маси склероціальної форми.

Збудником захворювання є гриб Sclerotium oryzae (синонім Magnaporthe salvinii). Він утворює дрібні чорні склероції, що тривалий час зберігаються у ґрунті та рослинних рештках.

Гриб володіє високою адаптивністю до умов навколишнього середовища, витримуючи тривалі періоди посухи та насичення ґрунту водою в умовах чеків.

Інфекційний процес починається з проростання склероціїв на поверхні води, після чого міцелій контактує зі стеблом рисів та проникає всередину тканин.

Патоген має широкий спектр господарів і вражає такі культури, як арахіс, папайя, картопля, квасоля, пуансеттія та цицанія, що робить його небезпечним у сівозмінах.

У процесі життєдіяльності гриб руйнує паренхіму стебла, що призводить до повного порушення фізіологічних функцій рослини та її поступового відмирання.

Розвитку хвороби сприяє постійне затоплення посівів водою, що створює оптимальні умови для проростання спор та склероціїв збудника.

Високі температури (25–30 градусів) є ідеальними для стрімкого розмноження гриба в тканинах стебла та поширення інфекції між сусідніми рослинами.

Надлишкове внесення азотних добрив робить стінки стебла більш пухкими та схильними до швидкого проникнення інфекції, що погіршує фітосанітарну ситуацію.

Густі посіви, де відсутня достатня циркуляція повітря, створюють парниковий ефект, що значно прискорює процес зараження та поширення стеблової гнилі.

Наявність у ґрунті великої кількості нерозкладених решток попереднього врожаю рису є стабільним джерелом інокуляту для нових посівів.

Хвороба завдає значних збитків врожаю, знижуючи масу 1000 зерен та загальну якість продукції, що робить рис менш придатним для харчової промисловості.

Масове вилягання посівів ускладнює збирання, призводить до значних втрат зерна в полі та підвищує витрати на технічне забезпечення процесу збирання.

Захворювання призводить до передчасного старіння рослин, через що припиняється налив зерна, а продуктивність посіву падає на 20–40% залежно від ступеня ураження.

Ураження судинної системи перешкоджає нормальному транспорту поживних речовин та вологи, що в критичних умовах веде до загибелі цілих ділянок посіву.

Накопичення інфекції в ґрунті обмежує вибір сільськогосподарських культур для подальшої сівозміни, вимагаючи додаткових витрат на фунгіциди та оздоровлення ґрунту.

Ефективним заходом є дотримання сівозміни, що передбачає висів рису на одному полі не частіше ніж один раз на три роки для зниження запасу інфекції.

Важливим агротехнічним прийомом є осушення чеків у певні критичні фази розвитку рослин, що перериває цикл розмноження патогена.

Повне знищення післяжнивних решток шляхом глибокої оранки допомагає закласти склероції на велику глибину, де вони втрачають здатність до проростання.

• Вибір стійких до хвороби сортів рису, які мають міцніші стінки стебла.
• Балансування доз мінеральних добрив з переважанням калійних елементів.
• Обробка посівів системними фунгіцидами при виявленні перших вогнищ зараження.

Постійний моніторинг стану посівів дозволяє вчасно виявити хворобу та локалізувати її поширення, що суттєво зменшує загальні втрати врожаю.