Стебловий довгоносик сої

Стебловий довгоносик сої (Sternechus paludatus) належить до ряду твердокрилих, родини довгоносиків (Curculionidae). Це комаха з характерною подовженою головотрубкою, що є головною ознакою представників цієї родини.

Тіло жука має щільний панцир, колір якого варіюється від бурого до чорного, що дозволяє йому ефективно ховатися серед залишків рослин та ґрунту.

Личинки, що розвиваються всередині стебел, мають білувате забарвлення та вигнуту форму тіла, вони повністю пристосовані до внутрішнього способу життя.

Дорослі комахи при загрозі часто падають на землю і завмирають, стаючи непомітними для спостерігача, що значно ускладнює своєчасну діагностику.

Оптимальні умови для розвитку цього виду складаються у вологих місцях, де рослини сої розвиваються найбільш інтенсивно протягом літнього періоду.

Основним об’єктом живлення Sternechus paludatus є соя, на якій шкодять як імаго, так і личинки, проте найбільшої шкоди завдає саме личинкова стадія.

Імаго об’їдають листя та верхні шари стебла, що послаблює загальний стан рослини та відкриває «ворота» для проникнення патогенних мікроорганізмів.

Личинки вигризають внутрішні тканини стебла, прокладаючи ходи, що призводить до порушення руху води та поживних речовин від кореневої системи до листя.

Внаслідок такого пошкодження соя відстає у рості, втрачає тургор, а при сильному пошкодженні спостерігається вилягання або перелом стебла в місці найбільшої активності шкідника.

Господарська шкодочинність проявляється у значному зниженні маси зерна та погіршенні його якості, що в масштабах поля призводить до суттєвого зменшення врожайності.

Первинною ознакою присутності шкідника на полі є наявність невеликих наскрізних отворів на листках сої, які з’являються в період додаткового живлення жуків.

Візуально пошкоджені стебла можна ідентифікувати за наявністю здуть або потовщень, які формуються як реакція рослини на внутрішнє живлення личинки.

Спостерігається пожовтіння та в’янення окремих гілок або цілої рослини, що пов’язано з пошкодженням провідних пучків всередині стебла.

При розрізі стебла всередині можна виявити ходи, заповнені «борошном» або екскрементами личинки, що є прямим підтвердженням зараження саме цим видом.

Вихідні отвори на поверхні стебла, через які личинки виходять у ґрунт для заляльковування, є фінальною ознакою активності довгоносика на культурі.

Головним заходом контролю є дотримання агротехнічних правил, зокрема сівозміни, що розриває цикл розвитку шкідника на одному місці протягом тривалого часу.

Зяблева оранка ґрунту восени дозволяє винести лялечок та зимуючих жуків у верхні шари, де вони стають вразливими до низьких зимових температур.

Застосування інсектицидів має проводитися на основі економічного порогу шкодочинності, переважно в період, коли жуки активні на поверхні перед відкладанням яєць.

Боротьба з бур’янами з родини бобових на прилеглих територіях допомагає знизити чисельність популяції шкідника, що мігрує на посіви сої.

Використання стійких до шкідників гібридів та збалансоване мінеральне живлення підвищує природну опірність сої до пошкоджень стебловим довгоносиком.