Рамуляріоз сої

Перші ознаки рамуляріозу з'являються на нижніх ярусах листя у вигляді кутастих плям. Вони обмежені жилками, мають бурий або сіруватий колір та часто супроводжуються світло-жовтою облямівкою.

Найхарактернішим візуальним симптомом є наявність білуватого або сірого нальоту на нижній стороні листа в межах плями. Цей наліт складається з конідієносців та конідій гриба, що інтенсивно розмножується.

З розвитком хвороби плями збільшуються, зливаються, займаючи більшу частину поверхні листової пластинки. Це призводить до некротизації тканин, хлорозу та подальшого засихання листя, яке часто передчасно опадає.

На стеблах та черешках утворюються витягнуті темні плями або виразки. У глибоких виразках порушується рух поживних речовин, що послаблює рослину та зменшує її стійкість до інших несприятливих факторів.

При сильному ураженні патоген поширюється на боби. Плями на стулках бобів призводять до деформації насіння та погіршення його якості, що робить врожай непридатним для тривалого зберігання.

Збудником захворювання є гриб Ramulariopsis glycines, що належить до класу гіфоміцетів. Цей патоген спеціалізується на ураженні лише рослин родини бобових, зокрема сої, і є досить поширеним у регіонах з вологим кліматом.

Інфекція зберігається на рослинних рештках у вигляді конідій або міцелію. Навесні, за сприятливих умов, гриб активізується і починає зараження молодих паростків сої через продихи або механічні пошкодження тканин.

Поширення збудника в межах поля відбувається за допомогою вітру, крапель дощу та комах, які переносять спори гриба на здорові рослини. Це призводить до поступового охоплення вогнищами всієї площі посіву.

Патоген має високу здатність до адаптації, тому в умовах тривалого вирощування сої на одному місці він накопичується у ґрунті, що значно ускладнює боротьбу з ним у подальші роки.

Розвиток гриба відбувається досить швидко при достатньому зволоженні, тому за дощового літа рамуляріоз може набувати епіфітотійного характеру, охоплюючи великі площі посівів за короткий термін.

Висока вологість повітря є ключовим чинником для розвитку рамуляріозу. Гриб потребує тривалого зволоження поверхні листя для проростання спор, що робить періоди частих дощів критичними.

Оптимальна температура для розвитку патогена коливається в межах від +20°C до +25°C. У таких умовах інкубаційний період хвороби значно скорочується, і вторинне зараження відбувається дуже швидко.

Густий посів, де порушена аерація, створює застій повітря та підвищену вологість. Це ідеальне середовище для розвитку грибкових захворювань, оскільки роса на листках тримається значно довше.

Недотримання сівозміни та наявність великої кількості рослинних решток на поверхні ґрунту сприяють виживанню гриба в зимовий період. Відсутність обробітку ґрунту (No-till) може підвищувати ризик розвитку хвороби.

Надмірне азотне живлення, що призводить до інтенсивного росту вегетативної маси, робить тканини рослин більш ніжними та вразливими до проникнення гіф гриба.

Шкодочинність полягає у зниженні інтенсивності фотосинтезу через загибель листя. Втрата листової поверхні безпосередньо впливає на налив насіння та загальну продуктивність рослини.

Ураження бобів грибом Ramulariopsis glycines призводить до зниження маси тисячі насінин та вмісту протеїну. Це суттєво зменшує економічну ефективність вирощування культури.

Передчасне дозрівання або загибель окремих частин рослини призводять до нерівномірного дозрівання посіву, що ускладнює збирання врожаю та спричиняє додаткові втрати зерна.

Насіння, зібране з уражених рослин, має знижену схожість та енергію проростання. Використання такого матеріалу в наступному році створює загрозу розповсюдження хвороби вже на стадії сходів.

Економічні збитки також включають витрати на проведення фунгіцидних обробок, які стають необхідними для збереження врожаю в умовах епіфітотії.

Основним методом є впровадження сівозміни, де соя повертається на поле через 3-4 роки. Це дозволяє природним шляхом зменшити кількість інфекційного початку у ґрунті.

Важливим заходом є вибір стійких до рамуляріозу сортів сої, адаптованих до конкретної зони вирощування. Це найнадійніший спосіб зменшити потребу в хімічному захисті.

• Глибока заорка пожнивних решток восени для їх швидкого розкладання.
• Використання якісного протруєного насіннєвого матеріалу.
• Контроль бур'янів, що можуть виступати резерваторами інфекції.

Фунгіцидний захист посівів у фази бутонізації та цвітіння є найбільш дієвим інструментом при перших ознаках хвороби. Рекомендується застосування препаратів з різних хімічних груп для запобігання виникненню резистентності.

Збалансоване внесення добрив, зокрема фосфорно-калійних, сприяє зміцненню імунітету рослин, що допомагає їм протистояти інфекції навіть у несприятливі погодні роки.