Глеотініоз злаків

Першим симптомом хвороби є поява специфічного нальоту на колоссі, який згодом стає більш щільним. На місці зерна всередині колоскових лусок формуються грибні утворення — склероції.

Під час дозрівання склероції стають добре помітними, оскільки вони мають темне або чорне забарвлення. Вони легко відділяються від колоса під час обмолоту, засмічуючи загальну масу врожаю.

Рослини, уражені глеотініозом, часто виглядають недорозвиненими, а колосся може бути деформованим або стерильним. Це значно знижує біологічну продуктивність посівів.

Хвороба найчастіше стає помітною у фазі молочно-воскової стиглості, коли гриб завершує формування своїх репродуктивних структур у тканинах колоса.

Візуально уражені ділянки поля виділяються зміненим забарвленням та наявністю сторонніх включень, що нагадують зерна, але відрізняються за структурою та міцністю.

Збудником є сумчастий гриб Gloeotinia granigena, який спеціалізується на ураженні генеративних органів злакових культур. Це вузькоспеціалізований патоген.

Гриб зберігається у ґрунті та на рослинних рештках у формі склероціїв. Після перезимівлі, за сприятливих умов, склероції проростають, утворюючи апотеції зі спорами.

Розповсюдження інфекції відбувається за допомогою вітру або крапель дощу, які переносять спори на колосся, що квітне. Це критичний етап життєвого циклу гриба.

Міцелій гриба проникає у зав'язь квітки, де поступово поглинає поживні речовини та перетворює тканини зернівки на щільний склероцій.

Біологія патогена тісно пов'язана з фенофазами розвитку зернових, оскільки зараження можливе лише у період відкритого цвітіння, коли колос найбільш вразливий.

Розвитку хвороби сприяє підвищена вологість повітря та часті опади під час цвітіння зернових. Волога поверхня колоса є ідеальним середовищем для проростання спор.

Оптимальний температурний режим у період вегетації дозволяє спорам швидко розвиватися та колонізувати рослину. Тумани та рясні ранкові роси посилюють цей процес.

Загущені посіви створюють сприятливий мікроклімат, де волога довше утримується на поверхні рослин, що підвищує ризик масового зараження.

Наявність ран на колосі від комах-шкідників полегшує проникнення патогена в тканини, що прискорює розвиток хвороби в агроценозі.

Тривале перебування посівів у стані високої вологості під час цвітіння суттєво підвищує ймовірність епіфітотійного розвитку захворювання.

Основна шкода полягає у втраті врожаю через руйнування зерна. Замість повноцінної зернівки утворюється склероцій, який не має жодної харчової цінності.

Забруднення врожаю склероціями вимагає дорогої додаткової очистки. У деяких випадках партія зерна може бути визнана непридатною для використання в харчовій промисловості.

Токсичні властивості, що можуть бути притаманні склероціям певних видів грибів, становлять ризик для здоров'я споживачів та сільськогосподарських тварин.

Хвороба призводить до нерівномірного визрівання культури, що створює технічні труднощі при збиранні та збільшує втрати на полі.

Накопичення інфекційного початку в ґрунті робить небезпечним вирощування злаків на тій самій ділянці протягом тривалого часу без проведення захисних заходів.

Дотримання сівозміни є базовим елементом захисту. Необхідно дотримуватися перерви у вирощуванні сприйнятливих злаків на одному полі протягом декількох років.

Використання високоякісного насіннєвого матеріалу, очищеного від домішок склероціїв, значно знижує початковий тиск інфекції на посіви.

Якісна оранка ґрунту з переворотом пласта допомагає знизити запас склероціїв, заглиблюючи їх на рівень, де вони втрачають здатність до проростання.

Використання фунгіцидів у критичні фази розвитку культури (цвітіння) забезпечує надійний захист колоса від прямого ураження спорами гриба.

• Впровадження стійких сортів до патогенів колоса.
• Боротьба з бур'янами, що можуть бути резерваторами хвороби.
• Регулювання густоти посіву для оптимізації мікроклімату.
• Застосування сучасних протруйників при підготовці насіння.