Звичайна парша картоплі

Перші ознаки хвороби з'являються на молодих бульбах у вигляді невеликих коричневих цяток, які згодом перетворюються на характерні виразки різної форми.

Поверхня бульб може вкриватися пробковими наростами, які бувають плоскими, опуклими, заглибленими або сітчастими, залежно від сорту та умов середовища.

У місцях ураження шкірка грубіє та розтріскується, що призводить до втрати товарного вигляду картоплі та зниження її маси через випаровування вологи.

При сильному розвитку захворювання вся поверхня бульби може перетворитися на суцільну пробкову кірку, що робить продукт непридатним для тривалого зберігання.

Уражена тканина стає легкою мішенню для вторинної інфекції, такої як мокра гниль, яка може повністю знищити врожай у сховищі.

Збудником звичайної парші картоплі є ґрунтові променеві гриби (актиноміцети) роду Streptomyces, зокрема вид Streptomyces albidoflavus. Це мікроорганізми, які ведуть сапротрофний спосіб життя та можуть тривалий час виживати в ґрунті.

Патоген не є суворим паразитом, тому здатний розмножуватися на органічних рештках, що робить його боротьбу досить складною справою для агрономів.

Зараження бульб відбувається в період їх формування через сочевички, механічні пошкодження шкірки або місця кріплення столонів до бульби.

Окрім картоплі, ці актиноміцети вражають коренеплоди буряка, моркви та редьки, що важливо враховувати при плануванні сівозміни на полі або городі.

Розвиток патогену тісно пов'язаний з реакцією ґрунтового середовища: він інтенсивно розвивається при нейтральному або слаболужному pH (6,0–7,5).

Оптимальні умови для розвитку актиноміцетів складаються при поєднанні високої температури ґрунту (25–30 градусів) та його помірної вологості.

Найбільш небезпечним періодом є час початку бульбоутворення, коли суха і спекотна погода робить молоду шкірку бульб особливо вразливою до інфекції.

Надмірне внесення вапна або золи під картоплю створює лужне середовище, яке стимулює активність збудника парші та призводить до масового поширення хвороби.

Використання великих доз свіжого гною також провокує спалахи парші, оскільки це сприяє активізації ґрунтової мікрофлори, включаючи патогенні стрептоміцети.

Відсутність сівозміни призводить до накопичення інфекційного навантаження в ґрунті, що робить кожну наступну посадку картоплі більш ризикованою.

Головна шкода від парші полягає в суттєвому зниженні якості продукції, через що бульби втрачають свій товарний вигляд і не можуть бути реалізовані за вищою ціною.

Знижуються смакові якості картоплі, оскільки в уражених місцях змінюється хімічний склад тканин та зменшується вміст крохмалю.

При використанні зараженої картоплі як насіння спостерігається зрідженість сходів та зниження загальної продуктивності культури в наступному сезоні.

Підвищуються витрати на очищення картоплі, оскільки значна частина бульби йде у відходи через глибоке проростання виразок у м'якоть.

Урожай, що сильно вражений паршею, погано зберігається, що призводить до значних економічних втрат для фермерських господарств протягом зимового періоду.

Основним заходом боротьби є дотримання правильної сівозміни, де картопля повертається на одне місце не раніше ніж через 3–4 роки, з висіванням сидератів.

Використання фізіологічно кислих мінеральних добрив, таких як сульфат амонію, допомагає підтримувати ґрунт у стані, несприятливому для розвитку актиноміцетів.

Полив ділянок у період масового зав'язування бульб допомагає знизити ризик інфікування, оскільки волога шкірка менш вразлива до проникнення патогену.

Підбір стійких до хвороби сортів картоплі є найбільш ефективним способом захисту в регіонах з високим інфекційним фоном.

• Відбір здорового посадкового матеріалу.
• Використання сидератів (біла гірчиця, жито).
• Уникання надмірного вапнування ґрунту.
• Дезінфекція бульб перед посадкою.